Катерина Дубовська
15 миттєвостей Майдану
Один на всіх, проте для кожного свій
Людська пам'ять — річ дивна. В епіцентрі драматичних подій вона часто відбирає на довічне зберігання не головне, історичне і вирішальне, а якісь дрібниці. Побутовий епізод. Уривок діалогу. Сильну емоцію. Вираз обличчя. Посмішку. Колір одягу. Промінь світла під дивним кутом. Тепло багаття. Запах, дотик, звук...

А може, ці дрібниці і є — найголовніше? Час спливає, канва подій рано чи пізно стає історією, займаючи своє місце у музеях і шкільних підручниках. І тільки сама атмосфера часу, відображена у головах свідків незабутніми враженнями, завжди залишатиметься живою та достовірною.

Напередодні річниці Майдану ми попросили різних людей, які стали учасниками і свідками подій Революції гідності, описати моменти, що досі живуть в їхніх спогадах. І переконалися ще раз — Майдан був хоч і один на всіх, але все ж у кожного свій. І тільки певна музика стала спільним саундтреком до наших життів.

Дмитро Шурхало
Журналіст, письменник
1 грудня, побачивши, скільки людей вийшло на вулицю, як полохливо внутрішні війська залишали Майдан з недопомонтованою "йолкою", одразу зрозумів – щось має статися. Жодної інсайдерської інформації з цього приводу я не мав, радше, якось відчув. Керівництво відправляло працювати на Майдан, а інтуїція вперто штовхала на вулицю Банкову, підказуючи: там неодмінно щось станеться…

Те, що невдовзі почалося, ламало шаблони: бруківка, світло-шумові гранати, і сльозогінний газ! Невже це все діється у нас?! Єдине питання: провокація чи початок повстання? Попервах здавалося, що провокація, але вже невдовзі, після побаченого на Грушевського, схилився до висновку, що то була ніби погано організована репетиція революції, зірвана не так силовиками, як легальною парламентською опозицією, яка ще навіть не здогадувалася, що невдовзі їм доведеться "жити по-новому". 1 грудня стало очевидно: вулиця рішучіша за ватажків опозиції. А тоді було відчуття революції, яку раптом поставили на паузу.
Анастасия Иванова
Фотограф
Для меня воспоминания того периода, как ни странно, скорее семейные, чем социальные. На первые выступления, еще до разгона студентов, ходили вместе с детьми. Тогда это не казалось опасным. Младший был еще в коляске, а старшему, помню, очень не понравилась прогулка в толпе.

За полчаса до беркутовского разгрома на Банковой муж отправил меня домой, а сам остался. Дальше Революцию я, как и многие, наблюдала через монитор, хоть и жила в паре километров от Майдана. Старалась сохранять спокойствие, пока муж отлавливал титушек ночами. Когда в конце января начали стрелять, спаковала сыновей и уехала к родителям во Львов. Старший сын быстро научился по звуку определять видео с Майдана и всякий раз подходил проверить: "Мама, ты плачешь?"
Дмитро Федоренко
Підприємець
1 грудня ми пройшлись з друзями на "Марші мільйону". А потім під розриви світлошумових гранат, що доносились з Банкової, нервово пили шампанське Veuve Clicquot, сидячи на білосніжному простирадлі в Fairmont Grand Hotel. Ми ще не знали, що в той момент ми відзначаємо День народження моєї дружини і фіксуємо День народження України. До ранку на Хрещатику повстав Майдан.

За 3 наступні місяци прийшлось навчитись багато чому. Прокидатись по годинах. Перевіряти кожен SMS. Користуватись мобільною рацією Zello, щоби прослуховувати не тільки канали наших мобільних груп, а й міліцейську хвилю і хвилю Антимайдану. Збирати тисячі долларів в незнайомих людей, щоби передати на закупівлю матеріалів для виготовлення металевих щитів, генераторів, вогнегасників. Зрозуміти, що 0,33 пляшки з-під Pepsi зроблені з більш тонкого скла ніж Coca, зручно лягують в руку і далі летять. Навчитись брехати ДАІшникам про призначення в багажнику ящиків з Pepsi-Cola, пінопласту і розчиннику для вечірки (Насправді, я думаю, що вони все розуміли, але клеїли дурня і відпускали). Після вилучення в суді водійського посвідчення, набратись нахабності і їздити "без прав" з повним багажником шин або зі скривавленою ковдрою після перевозки поранених. Це був справді час свободи і відчуття міської геріль'ї, яку я ніколи, мабуть, не забуду.

Але найголовніше, що я запам'ятаю після Майдану, це гасло, що прозвучало в моїй голові в перші дні "Ми відповідальні за тих, кого приручили". І велика вдячність киянам, що не покинули жителів наметового містечка ні на добу.
Юрий Марченко
Редактор
Вообще, конечно, можно много вспомнить – и героического, и трагического, и даже смешного. Потому что Майдан для многих стал целой жизнью в миниатюре, а в жизни всегда все намешано. Но первым мне вспомнился случай с моим приятелем. Он пошел к Антимайдану, чтобы попробовать пообщаться с тамошними ребятами. Разговор не клеился – из-за ограждения прокричали, что он провокатор и бандеровец. Он развел руками: "Ну какой из меня бандеровец, я в Днепропетровской области родился".

И получился примерно такой диалог:

– Я тоже из Днепропетровской, – заинтересовался один антимайдановец. – А откуда именно?
– Из Верхнеднепровска.
– Слушай, я же там в ПТУ учился!
– У меня отец как раз в ПТУ №80 работал – Владимир Иванович.
– Так он у меня преподавал!

Тут коллеги антимайдановца забеспокоились, снова заголосили о провокациях и разговор заглох. Ребята немного помолчали, пожали друг другу руки и разошлись каждый в свою сторону, на свой протест.
Родіон Шовкошитний
Журналіст, волонтер
11 грудня то було. Перша серйозна спроба штурму. Ми стояли під мостом на Інститутській. Було холодно. Бруківка слизька. Проти нас здебільшого були внутрішні війська. Ми стояли стіна на стіну, намагалися перештовхати один одного в щільній давці. Коли хтось знесилювався і починав втрачати свідомість, одразу лунало "Коридор". Так людину виводили до лікарів. Її місце одразу займав той, хто був в другому ешелоні.
Так тривало дуже довго. На Майдані було мало людей. Сподівалися на щось без особливих сподівань. Поки штовхалися, побачив, скільки людей стояло на мосту та схилах з телефонами. Внутрішні війська тоді нас відтіснили метрів на 20 вниз від того моста. Якби вони всі приєдналися до спротиву, а не просто спостерігали, ми б оточили "правохоронців".

Спіймав себе на думці, що це якийсь сюр: ми тут внизу, звідусіль люди кричать тим, хто на тих схилах і на мосту, про допомогу, а ті на нас дивляться, наче на тваринок з зоопарка. Пальцями тикають. Хіба що їжу не кидали. А потім кияни стягнулися на Майдан, нас з тисяч трьох стало близько 20, і міліція втекла.
Уляна Пчолкіна
Ведуча, громадський діяч
Після вбивства Сергія Нігояна, 25 січня, ми вийшли на Майдан з акцією "По нас ви теж будете стріляти?" Ми – це люди з інвалідністю, які не хотіли стояти осторонь. Ми боролися за наші права, за нашу свободу.

Нас було небагато в той день, бо був сильний мороз, але ми мали підтримку зі всієї України в соцмережах, де запустили флешмоб. Я ніколи не забуду той день і сумні очі перехожих, які оплакували Сергія…
Александра
Редактор
Во время Евромайдана я каждый вечер волонтерила на кухне Октябрьского дворца — делала бутерброды, разливала чай, шинковала капусту. И так как я россиянка, на меня каждый вечер приходили посмотреть как на местную достопримечательность.

Постоянно случались подобные диалоги:

– Здравствуйте. Вам чай?
— Здравствуйте, нет. Скажите, а вы и правда из России? На самом деле?

Один из самых ярких моментов, который мне запомнился, — как мы с другом лазили на елку, почти на самый верх, чтобы поправить флаг сотни, которая базировалась в Октябрьском. А еще как завтракали бутербродами с паштетом в Украинском доме утром после его освобождения. Наверное, вкуснее бутербродов я не ела никогда.

В целом, меня поразила самоорганизация, единение и сплоченность людей в те дни на Майдане. Там была такая атмосфера, которую не передать словами. И полной неожиданностью стало то, что даже знакомые из России, с которыми я мало общалась, узнав, что я в Киеве, пересылали деньги на медикаменты, грелки, продукты и прочие нужды майдановцев.

И каждый вечер с огромными пакетами я ездила по маршруту: аптека/магазин — Майдан Незалежности — Октябрьский дворец. Хотя в некоторые моменты Майдана, честно признаться, было тяжело, но я до сих пор вспоминаю то время, как одно из самых счастливых в моей жизни, а со многими людьми, с которыми познакомилась тогда, дружу до сих пор.
Наталка Діденко
Синоптик
День, коли в Києві зупинили метро, я ніколи не забуду. З Голосіїва я збиралася на Майдан. Доїхати таксі чи просто автівкою було нереально, водії зупинялися, я просила, благала хоча б кілька метрів підвезти вперед, вони опускали очі, щось дуже тихо говорили під носа, без агресії, і їхали далі. Я вирішила йти пішки. Йшла по Великій Васильківській. У напрямку центру рухалась практично одна. А назустріч котилися океанські хвилі людей. Спочатку навіть не зрозуміла, звідки їх стільки, це була просто якась апокаліптична картина.

Згадала, що не працює метро, і люди поверталися додому. Якраз була приблизно 17-18 година, кінець робочого дня. Осінь, вогка похмура погода, і люди буди одягнені переважно у чорне чи сіре, якісь звичайні безбарвні обличчя. І я почала спочатку тихо, потім голосніше говорити до цієї людської лавини — люди, йдемо на Майдан, пішли разом, їх же там будуть вбивати, а якщо ми підемо всі, вони не посміють, ну, хлопці, ну, дівчата, пішли, ну їх же вбиватимуть…

Це було 18 лютого, найстрашніше було попереду, про що я не здогадувалась, але кричала я саме такі слова… Я ішла і говорила, ішла і говорила, а вони йшли і мовчали, йшли і мовчали. І я ніколи не забуду ці абсолютно нереальні кінематографічні кадри, коли я одна йшла у напрямку центру, а тисячі людей пропливали мені назустріч. Я накричалась до захриплого горла, потім вже махнула рукою, бо не було сили не те, щоб кричати, а навіть говорити…

Так я дійшла до Майдану. А там в цей час вже вирувало щось нереальне. Люди вибирали бруківку коло Головпошти, передавали її по живому ланцюжку, хтось навприсядки готував коктейлі Молотова, пляшки лежали рядочком і коло них метушилися якісь ботанного вигляду хлопці, повз проходили дами у шубах, із сумочкою під рукою, я автоматично відзначала недешеві бренди, але в другій руці одна дама несла шину, а інша якісь кастрюлі. Говорили між собою простий закіптюжений дядько і сивий академічний чоловік. Проносилися повз неймовірні людські обличчя, увесь зріз суспільства тут був, але якісь ніби найкращі представники. Кожна людина була яскравою індивідуальністю, переді мною було ніби зародження нового світу.

І таким дисонансом це виглядало із тією чорно-сірою масою, яка опинилася поза київським метро на Великій Васильківській, що саме в той вечір 18 лютого я зрозуміла, де я маю бути, з ким, і за ким, без жодного пафосу, наше правильне майбутнє.

Євген Пастухов
Журналіст, телеведучий
Власне, моя маленька історія майже книжна, але для тієї ночі це цілком природньо. Я добре пам'ятаю, що деякий час я та Андрій просто стояли дещо розгублені, не беручи участі у "бойових" діях. Таких тоді були сотні, стояли як живий щит другого ешелону. Величезний натовп. А на барикадах з "Беркутом" боролась меншість, зовсім юні хлопці у балаклавах та афганці. Згодом ми вийшли з цього "анабіозу". Почали підносити захисникам "набої" та зміцнювати барикади (каміння, дерево, та інше).

Тоді до нас підійшов старенький чоловік і, простягнувши Андрію свою помаранчеву будівельну каску, сказав: "Давайте хлопці, я вже старий. З мене користі мало. Щасти вам". Мені віддав палицю... Точного часу вже не пригадаю, але, мабуть, це сталося між другою та четвертою ночі. До світанку. Ми саме носили велику кількість дерева та ще купу іншого мотлоху на барикаду біля Консерваторії. Просто кидали у вогонь, підтримуючи полум'я, що було нашим щитом.
Андрій з якимось хлопцем потягнув на барикаду величезні товсті дерев'яні двері (принаймні, тоді здалось, що це саме двері). Я зробив кілька ходок сам, кинувши у вогонь чергові шматки сумнівних дерев'яних конструкцій. Минуло десь хвилин 5-6, Андрія я з поля зору загубив. Десь секунд 40-50 вдивлявся у вогонь та просто у різні боки... І перш ніж встиг серйозно захвилюватись почув — "Женя, куля в лоб"!

Мій друг підбіг до мене, тримаючи у руках прострілену помаранчеву каску, яка тріснула навпіл. Не знаю, чи була це гумова куля, чи бойовою шмальнули... Тоді ми пожартували, але старенькому дідусю, який нас "озброїв", вдячні.
Ольга Гальченко
Волонтер
18 февраля. Раннее утро. Настроение боевое, задорное. Мы браво маршируем вверх по Институтской, провожаем восхищенными взглядами сотни Самообороны, поднимаемся к Мариинскому парку под Верховную раду. Там нас уже поджидают силовики, к которым толпа нас прижимает практически вплотную: я поднимаю глаза вверх и вижу бесконечные ряды шлемов. В воздухе висит жуткое напряжение, подогреваемое барабанной дробью дубинок по щитам. Кажется, достаточно одной искры и всё полыхнет.

И тут со стороны правоохранительных органов в нас летит граната. Не знаю, какая, – дымовая, звуковая, световая, я не успеваю присмотреться, потому что инстинктивно отскакиваю назад, толпа расступается, и мы с сестрой бежим оттуда. В голове пульсирует одна мысль: "Они первые! Они первые на нас напали!"
18 февраля. Обед. После своего позорного побега я отсиживаюсь на работе, читаю новости и покрываюсь холодным потом. В какой-то момент я понимаю, что не могу больше прятаться в офисе: я мчусь в ближайшую аптеку, скупаю лекарства и начинаю прорываться в центр города. Все перекрыто, я на метро добираюсь до "Арсенальной" и двигаюсь к Дому офицеров.

Только почему-то туда, кроме меня, никто не идет, наоборот, мне навстречу идут люди с окровавленными руками, разбитыми головами, они ускоряют шаг, многие бегут. Я зачем-то упорно прусь вперед против потока, сжимая в руках куль с бинтами и перекисью, и тут выхожу прямо на "Беркут": они в связке двигаются на меня, в воздухе свистят пролетающие булыжники и бутылки.

Второй раз за этот день я обращаюсь в бегство. Когда добегаю уже назад к "Арсенальной", вижу десяток раненых людей. Рядом стоят скорые помощи, я стучусь им в окна, прошу оказать помощь майдановцам, но медики закрываются в машинах и поспешно уезжают. Что это за врачи? Как они могут так поступить? Меня хватает за рукав молодая женщина: "У тебя есть лекарства? Я медсестра". Я раскладываю свои покупки прямо на асфальте, и мы начинаем перевязывать ребят на ходу, время от времени перебегая на безопасное расстояние от наступающих "правоохранителей".
18 февраля. Поздний вечер. Я стою возле палатки у Главпочтамта и оглядываюсь. Мы окружены огненной стеной, как в кино 3D. Апокалипсис сегодня. Слышно взрывы и глаза разъедает дым. Это настоящая война, и мы в окружении. Мы еще не знаем страшного слова "котел", но, по сути, это он и есть. Больше всего я боюсь за маму. Моя добрая красивая мама в элегантной шубке катает колеса для Самообороны и нельзя, просто нельзя, чтобы с ней что-то случилось… Это была длинная ночь. И утро. И еще несколько дней. А потом мы победили.
Тетяна Сіренко
Психолог
Наразі вже й не пригадаю, який саме був день… яке число. Точно тільки знаю, що найближчі дні після розстрілів на Майдані. Я чергувала в готелі "Україна". В буфеті. Приймала продукти та робила чай, бутерброди. Заступала на ніч, після роботи. Дома знаходитись було просто неможливо. Хотілось до своїх, на Майдан.

Час від часу хтось прибігав за харчами та чаєм для хлопців на барикади. Хлопці все ще стояли на варті, бо не було відчуття закінчення. Я намагалась завжди приховати для них щось найсмачніше. Часто вдивлялась в обличчя своїх знайомих, всі стали одразу якимись дорослими, хлопці – воїнами, і це не можна було ні з чим порівняти. Щоправда, вони продовжували випрошувати снікерси на барикади.
Ольга Грицик
Телеведуча
Взялася згадувати і розумію, що не пам'ятаю бодай одного цілого епізоду. В голові, як спалахи, окремі кадри. Черга в аптеці, у якій майже кожен стояв за ліками для Майдану. Сльози в очах, коли якийсь зворушливий дядечко у кожусі дякував за теплий чай з термоса. Тимчасова майстерня львівського іконописця Левка Скопа на Костельній, у якій він намалював мені Св.Надію на дошці з Майдану.
Спалені зіниці будинку профспілок. Барикади. Випадково включений вночі телевізор і раптом штурм. І навіть жижа під ногами, у якій ми стояли, коли уже було ясно, що Майдан переміг. У кожного в пам'яті свої фото, які ніколи не будуть роздруковані, але назавжди залишаться в архівах.
Вероника Киреева
Редактор новин
Я оказалась на Майдане 22 февраля, как раз тогда, когда со сцены зачитывали сообщение о бегстве Януковича. И это был очень эмоционально сложный момент. Потому что буквально только что люди скорбили, прощались с погибшими, и вот теперь они услышали эту новость, которая перевернула все с ног на голову.

Конечно, все радовались, апплодировали, улыбались друг другу. Но, по-моему, еще не понимали до конца, что именно случилось. Не было осознания победы или чего-то подобного. Но в воздухе определенно что-то поменялось. Как будто стало легче дышать. Такое вот воспоминание.
~
Події, четверту річницю яких ми відзначаємо сьогодні, змінили все: країну, владу, наші долі. Справжня історія живе не на сторінках підручників, а в нашій пам`яті. Бережімо її.